Дата публікації Перегляди: 198
Є в домашньому архіві жителя Матусова Миколи Микитовича Збризького номер газети «Шлях колективіста» від 1 січня 1962 року. Саме з того дня він, передплативши нашу газету наприкінці 1961 року, став постійним її читачем.
— Бережу її як реліквію, — розповідає Микола Микитович. — Саме з 1962 року почав передплачувати не лише «Шлях колективіста», а й видання «Колгоспне село». Є в мене і перший номер газети вже з новою назвою — «Шполянські вісті», датований березнем 1963 року.
Корінний матусянин, Микола Збризький усе своє трудове життя присвятив роботі на виробництві та в сільському господарстві.
Після закінчення Звенигородського сільськогосподарського технікуму доля закинула на Тернопільщину, де трудився агрономом. Можливо, так би і залишився там, якби не хвороба батька. Тож мав повертатися на Шполянщину. Тато Микита Семенович і мама Марія Дмитрівна усе життя присвятили роботі в колгоспі, сюди повернувся і Микола.
Батька вилікували, а молодий спеціаліст підшукував роботу в рідному районі. І вже невдовзі знайшов себе в колективі Лебединського насіннєвого заводу.
А з 1968 року й до виходу на заслужений відпочинок ветеран праці трудився в Матусівському бурякорадгоспі.
Замолоду звиклий до активного громадського життя, Микола Збризький увійшов до ініціативної групи, яка добивалася виключення радгоспу зі списку підприємств, що не підлягають приватизації.
— Дев’ять разів ми їздили до Верховної Ради України, аби добитися виключення нашого підприємства з цього списку, — пригадує М.М. Збризький, — і таки добилися.
Завдяки їхнім старанням кілька сотень односельців отримали земельний пай і нині мають дохід до пенсії з землі, яку колись обробляв бурякорадгосп.
Микола Микитович, хоч і сам давно вже на заслуженому відпочинку, не звик і зараз стояти осторонь життя рідного села, колишнього району.
І хоч здоров’я 83-річного передплатника – ювіляра останнім часом нерідко підводить, та він не втрачає бадьорості духу. Після смерті дружини вже кілька років самує, але діти й онуки, друзі та колишні колеги не дають відчувати себе самотнім.
Микола Микитович, як і більшість його ровесників, — то свідки цілої епохи у житті Шполянщини. Свідки війни і окупації, післявоєнної відбудови і економічного становлення, свідки розквіту колгоспів та підприємств і відходу тієї епохи та приходу нових економічних відносин.
Й донині він передплачує місцеву та всеукраїнську пресу, перечитує книги, але улюбленою, як зізнається, залишається газета «Шполянські вісті». Дякуємо за вірність, шановний Миколо Микитовичу!
Валерія Семенюк
Шполянські вісті
