«Нам була потрібна війна, щоб чітко усвідомити, хто ми, а хто вони», – саме так сказав український воїн світла, воїн АТО, лейтенант, командир взводу штурмової бригади Біліченко Євгеній Костянтинович з села Нова Дмитрівка Золотоніського району на початку повномаштабного вторгнення. Він добре розумів: чому, навіщо і які наслідки. Війна позбавила нас будь-яких ілюзій, дала зрозуміти, що агресор прагне нас знищити, якщо не вдається ментально, то тоді фізично. Що він не відступиться від своєї кривавої ідеї. І в нас просто немає варіантів: або відстоювати своє, або згинути у безвісті історії. Більшості українців потрібно було усвідомити цю страшну реальність. Війна – це жахливий спосіб прозріння, але тепер ми нарешті повірили, що ми нація воїнів, які здатні відстояти свою державу. За свої переконання Євгеній воював зі зброєю в руках, і загинув на Бахмутському напрямку 15 березня. Сумну новину повідомили батьки Героя.

Старанний і в гарному сенсі впертий хлопчик Женя був найкращим учнем свого класу. За нього як за абітурієнта боролися 5 найрейтинговіших ВУЗів України, в т.ч. Львіський університет ім. Івана Франка. Юнак надзвичайно любив Львів, тому вибір був очевидний. Він гордість школи, гордість батьків, гордість села вчився в найкращому ВУЗі України на еколога. Здавалося, що попереду мало бути лише щастя від студентських років, поцілунки, недоспані ночі, заліковки, модулі і канікули поруч з рідними і дорогими людьми. Що він бачив себе: «Ніяких компромісів, навіть, перед обличчям армагедону. А так, взагалі, веселий, добрий, позитивний, ну, і т.д. Якщо я чогось справді хочу, то завжди доб’юсь».

Однак, війна продовжувала свою криваву ходу по країні. Євгеній, в якого батьки заклали почуття відповідальності, любов до Батьківщини та невгамовний характер, залишає всі блага мирного студентського буття і йде в армію, йде воювати за свою країну, за своє село, за найсмачніший в світі матусин борщ, який любив понад усе. Він стає воїном. Він скрізь перший. Навіть не віриться, де бралися сили в цього синьоокого чорнявого козака, який більш схожий на характерного актора з Голлівуду, ніж на воїна, який повинен вибивати і стирати злидоту з нашої землі.

Він казав: «Якщо батьки мною пишаються, то значить я на правильному шляху». Ось як він згадував своє життя після того, як одягнув форму: «Цей непростий період подарував мені людей, з якими в мене є «локальні» жарти і яких я сміливо можу назвати БРАТАМИ. Як би нам складно не було, але цей шлях ми пройшли. Цей шлях змінив нас, загартував нас, змінив наші цінності. І зараз ми гордо піднятою головою увійшли в склад офіцерського корпусу ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ і, знаючи людей, які мене оточують, я сміливо можу сказати: СПІТЬ СПОКІЙНО, МИ ПРИКРИЄМО. Слава Україні!!!».

Про таких кажуть: «Поспішає жити» Він найкращий син, брат, онук, дядько, племінник для своєї родини, він найкращий воїн своєї країни. А де мають бути найкращі? На це питання відповідає Євгеній своїми вчинками. Знаєте, як в тій пісні: “Фортеця Бахмут – всі молитви наші тут. І сердець сталевий Дух І Герої незламних Крут З неба нам сил дають, Волю, вогонь і лють. Стіни горять в бою, Мамо, а я стою, Мамо, а я в строю, Нене, я борюсь. Знищу і повернусь…”

Він повернувся, він дотримав свого слова, але… але повернувся вже на щиті. Отакі вони – українські герої. Всіма словами світу неможливо описати жаль за цією щирою посмішкою, за оцим палаючим молодим серцем, за оцією щирою молодою душею. Він казав: «Мамо, ви не праві. Все в нас буде якнайкраще, дайте лише русню прогнати з нашої землі». Тепер ми маємо виконати його заповіт.

Усіх новодмитрівців, золотонісців просимо гідно зустріти та провести в останню дорогу нашого Героя і підтримати згорьовану родину!

Прощання з Героєм відбудеться у п’ятницю, 14 квітня, у Новій Дмитрівці по вулиці Шевченка 312.