Дата публікації Перегляди: 4

Небагато-немало, а півтора століття працював у Шполі цукровий завод, забезпечуючи солодкою продукцією район, зокрема кондитерську фабрику, хлібозавод, реалізувався по всій Україні, а також доставлявся в найдальші куточки колишнього Радянського Союзу. Майже десятиліття тому підприємство наказало довго жити, проте у мікрорайоні колишнього цукрозаводу досі проживають ветерани праці підприємства. Немало з них — у квартирах, зведених коштом цукрового заводу. Цукровики досі вважають День працівників харчової промисловості своїм професійним святом, хоч давно вже не отримують вітань від влади.

У подружжя шполян Надії та Володимира Вдовиць усе трудове життя пов’язане з Шполянським цукровим заводом. До речі, наступного літа вони мають відзначати золоте весілля.

Надія Семенівна згадує, як прийшла на роботу старшим економістом на цукрозавод у 1971 році за направленням після закінчення Київського технологічного інституту харчової промисловості.

— Той період особливо запам’ятався, бо саме в 1971 році урочисто відзначалося 120-ліття потужного на той час підприємства, заснованого в 1851 році, — згадує вона.

На жаль, саме в той час не стало знаменитого директора цукрового заводу Ярового, в роки керівництва якого розбудовувалася територія довкола підприємства, зокрема зводилося й нове житло для працівників. За словами Н.С.Вдовиці, на початку 70-их років було непросто отримати житло поряд з цукровим заводом, не те що тепер, коли багато квартир пустують.

Надія Семенівна досі не забула того натхнення, з яким колектив заводу розпочинав новий сезон з виробництва цукру. При цьому вона зауважує, що ніколи б не подумала, що діждеться такого часу, коли на місці колись потужного підприємства настане запустіння.

— На початку сімдесятих років минулого століття на Шполянському цукрозаводі ще переробляли тростинний цукор, і я застала цей процес, — додає співрозмовниця. — Якщо ж говорити про переробку буряків, то зазвичай їх заготовляли на початок сезону в межах трьохсот тонн. Цю кількість цукрового буряка вирощували переважно на території Шполянського району, а також частково доставляли вирощену на полях продукцію зі Звенигородського та Катеринопільського районів.

Здаючи на завод буряки, колгоспи натомість мали можливість отримувати за пільговою ціною цукор, а також жом, патоку, вапно. У 70-ті роки тонна жому коштувала 80 копійок! А тонну патоки для годівлі тваринництва збували колгоспам по 20 карбованців.

Ті, хто бачив один-єдиний запис у трудовій книжці Надії Вдовиці, не раз дивувалися її відданості знаменитому підприємству, якому віддала 29 років трудового життя.

Чоловік Володимир Пантелеймонович Вдовиця прийшов на роботу кіномеханіком у закладі культури цукрозаводу. Згодом також перейшов працювати спершу наладчиком контрольно-вимірювальних приладів на підприємство, а потім, після здобуття вищої освіти, старшим бухгалтером бази збуту цукру при заводі.

Розповідаючи про останнє десятиліття діяльності Шполянського цукрозаводу, Надія Вдовиця згадує, як саме наше місцеве підприємство у 1995 році увійшло до числа заводів, які мали переробляти тростинний цукор.

— Ми підготували спеціальний склад, куди мав заїжджати вагон для розвантаження і норією мали подавати сировину з Куби на розчинний вузол, — пояснює вона. — Вже був укладений договір, розроблена передова схема переробки тростинного цукру, який мали виробляти одночасно з продукцією з цукрового буряку для процвітання заводу. Так завод працював всього два місяці у 1996 році, а потім було підвищено держмито, тож згодом підприємство оголосили банкрутом.

Після того було ще кілька потуг для повернення до виробництва на колись успішному Шполянському цукрозаводі, однак у 2014 році він припинив свою роботу. А натепер з 24 цукрових заводів, які працювали на Черкащині, залишився всього один. Така от історія одного з колись потужних підприємств нашого міста.

Користуючись нагодою, Надія Семенівна Вдовиця передавала вітання з професійним святом всім своїм колегам, немало з яких досі проживають у мікрорайоні колишнього цукрозаводу.

Ольга Качан

Шполянські вісті