Дата публікації Перегляди: 162

Скільки доводилося заходити до невеличкого приміщення під назвою «Ремонт взуття», що в Шполі біля Красного ставка, стільки разів мимоволі звертаєш увагу, як швидко і вправно тут працює Людмила Ярова (на фото). На перший погляд, чоботарями працюють здебільшого чоловіки. Та й не пригадується, аби ще десь зустріти жінку на Шполянщині у цій сфері.

Коли Людмила Миколаївна чує про це, починає посміхатися, адже колись і сама не повірила б, що десятиліттями трудитиметься у цій сфері послуг. Вона завжди привітна до клієнтів, за що ті їй вдячні. І так вже понад два десятиліття.

Якщо послухати її історію, то згадується прислів’я, що інколи не людина обирає собі професію, а навпаки — професія знаходить людину. Сім’я Людмили на початку 90-их років минулого століття проживала у Знам’янці. Ті складні роки нестатків, коли люди масово не отримували заробітної плати, запам’яталися не лише їм, а й багатьом іншим українцям. Згодом вирішили повернутися на малу батьківщину, у Шполу. Намагалися працевлаштуватися, проте це було непросто.

— Зараз зовсім інша ситуація. Якщо людина не знаходить роботу на місці — вона має можливість поїхати на заробітки за кордон. А в 90-ті такої можливості не було, — пояснює співрозмовниця. — Повернувшись на Шполянщину, ми влаштували доньку до дитячого садка, а я прагнула знайти роботу і якомога ближче до дошкільного закладу. «Ну куди, куди влаштуватися», — думала і хвилювалася. А потім запросили учнем чоботаря до побуткомбінату. Недовго вагаючись, пішла туди. Перевчилася з бухгалтера, яким раніше працювала, на закрійника верхньої частини взуття, та й почала самостійно працювати. Мені було не надто складно, адже здобувала освіту в машинобудівному технікумі, тож з кресленнями та верстатами ознайомлена з юності.

Якраз взуттєвики у той період безгрошів’я щодня мали заробіток, чи, коли хочете, свіжу копійку. А хто не мав коштів, аби розрахуватися за надану послугу, домовлялися за бартер, приносячи олію, крупи, цукор. Одним словом, хто що мав. Адже коли на підприємстві не було змоги виплатити заробітну плату грошима, частково її компенсували продукцією. А як уже нею люди розпорядяться, чи зможуть виручити живі гроші, то був їхній клопіт.

Так склалося, що рік за роком Людмила Миколаївна звикла до своєї нової професії, та не зрадила їй і досі.

Розповідаючи про свою роботу, зауважує, що молодь зараз не поспішає навчатися професії ремонтника взуття. Разом з тим не так вже й просто знайти професійний заклад, де зараз можна освоїти цей потрібний фах. Раніше таке училище було в обласному центрі, а в останні роки воно чи то закрите, чи перепрофільоване. Якось цікавилася, то дізналася, що профільне училище є аж на західній Україні. Виходить, у нас можна перейняти спеціальність, лише ставши учнем біля досвідченого ремонтника взуття.

Ніби між іншим, у розмові Л.М. Ярова зізнається, що її роботу й справді важко назвати жіночою.

— Мені, як жінці, тут доводиться щоразу добре натрудитися, при цьому вдома хатніх клопотів на кухні ніхто не відміняв, — додає.

Людмила Миколаївна зауважує, що взимку замовлень на відновлення та ремонт чобіт зазвичай більше, ніж влітку. Проте коли порівнювати з минулими роками, то загалом останнім часом клієнтів менше. На її думку, у місті та селах зменшується кількість жителів, зокрема й через виїзд на заробітки. Ще одна причина: люди все частіше купують дешеве взуття на ринку чи в секонд-хенді, яке після пошкодження просто викидають, аби не витрачатися на ремонт.

Доки ми спілкувалися, до майстерні завітало кілька клієнтів, які із задоволенням забирали свої відремонтовані чобітки.

Ольга Качан

Шполянські вісті