Дата публікації Перегляди: 4

Багато чоловіків зі Шполянщини нині на службі в Збройних силах України відстоюють незалежність нашої держави в боях. Тим часом рідні щодня хвилюються за життя і здоров’я чоловіків і синів.

Шполянин Сергій Олександрович Бударін (на фото) зі своїми побратимами зараз захищає Україну на сході. Про будні військовослужбовця та його участь в боях за Авдіївку погодилася розповісти мама Валентина Миколаївна Нецвітна.

— Для мене останнім часом найщасливіші миті в житті, коли залунає дзвінок телефона і на моє запитання син відповість: «Не хвилюйся, мамо. Все нормально». Серце переповнюють хвилини щастя: слава Богу, живий, здоровий, захищає Україну.

У пам’яті мимоволі спливають, мов кадри в кіно, літа його зростання. Успішно закінчив навчання в Шполянській школі-ліцеї №2. Енергійний, допитливий, захоплювався технікою, грав на баяні і звичайно ж, у футбол. Як і багатьом юнакам в мирній Україні, доля усміхалася йому: навчався у Дніпропетровському будівельному університеті, одружився, бавив доньку. Спершу з сім’єю проживали у Дніпрі, а згодом повернулися в Шполу. До служби у Збройних силах України Сергій трудився на приватному підприємстві П.О.Мальчика.

З перших днів повномасштабної війни син пішов боронити Україну. У військкоматі тоді отримав відмову. Згодом знову звернувся. Цього разу його взяли до війська і відрядили навчатися до Бельгії, пізніше у Німеччину.

Нині Сергій Бударін воює під Авдіївкою на Донеччині, де ситуація продовжує бути складною.

Кілька хвилин має вистачити, аби виконати бойове завдання. І зникнути з місця виконання тієї справи, аби не стати мішенню для ворога.

…Якось лунає телефонний дзвінок. Це Сергійко!

— Мамо, до нас приїздив Президент України Володимир Зеленський, дякував за героїчну службу, вручав нагороди, — чую зі слухавки.

Це було влітку. Невдовзі сина викликали у Звенигородку, де в урочистій обстановці вручили нагороду «За бойові заслуги».

На початку жовтня Сергієві виповнилося 45 років. Його донька вже студентка, тож і йому є ким пишатися.

Непрості бойові будні сина. Авдіївка в руїнах, а жити-бути життєво важливо там, де ворог не помітить і не обстріляє. Але на всіх світлинах, які мені надсилає, завжди бадьорий, впевнений…

Знову дивлюсь на фото, де він у захисній військовій формі, з автоматом. І молю Бога, щоб швидше закінчилася війна, щоб сини і чоловіки швидше повернулися додому, щоб нарешті настало довгождане мирне життя в Україні.

Вікторія Тарасова

Шполянські вісті