29 березня 2025, 18:23

Наталія Капустян – представниця Урядового уповноваженого зі справ людей з інвалідністю в Черкаській області, а також голова ГО «Канівська організація осіб з інвалідністю «Відродження». Вона десятки років користується кріслом колісним через ДТП, тож добре розуміє проблеми людей з інвалідністю. До 17-ти років вона займалася легкою атлетикою у ДЮСШ в місті Канів та збиралася вступати до інституту на вчителя фізкультури. Але потім ДТП і травма хребта. Реабілітація тривала довго, стала вишивати, згодом повернулася до спорту, зайнялася спортивно-кульовою стрільбою. Ми поговорили з нею про виклики, які принесла війна, інклюзивний туризм та безбар’єрність в Україні.

— Найбільшим стресом для мене і, думаю, для багатьох було повномасштабне вторгнення. Люди з проблемами опорно-рухового апарату і в мирний час мають труднощі з пересуванням, а під час війни ситуація стала ще складнішою. Хтось хотів евакуюватися, хтось шукав укриття, а вони не завжди пристосовані. Доводилося багато допомагати людям, які просто не знали, що робити.

— Ви самі виїжджали з країни?

— Так, у квітні 2022 року ми на 90 днів поїхали до Німеччини. Але не реєструвалися як біженці, бо не планували залишатися. Ми більше допомагали іншим: організовували евакуацію, шукали потрібні умови для людей з інвалідністю. Але після 90 днів повернулися в Україну, бо розуміли, що тут ми потрібні більше.

«Людям не вистачає спілкування»

— Ваша організація активно займається не тільки правами людей з інвалідністю, а й соціалізацією. Які заходи ви проводите?

— У нас є 138 учасників у Каневі. Громадська організація почала проводити фестиваль творчості для людей з інвалідністю «Дніпровські хвилі», який на Черкащині успішно провадили впродовж 13 років. Людям дуже бракує спілкування, особливо зараз. Ми проводимо заходи, зокрема творчі зустрічі. Одного разу чоловік з інвалідністю їхав до нас лише на день, витратив на дорогу купу сил. Я запитала: «Олег, чи воно того варте?» А він відповів: «У мене брата забрали воювати, а мама вдома або плаче, або говорить про війну. Я просто хочу від цього на день відпочити». Такі заходи — це можливість бодай трохи відволіктися від важкої реальності.

Фото: invak.info

— Ви також розвивали інклюзивний туризм?

— Так, ми показували визначні місця: Тарасову гору, Канівську ГЕС, собор. Це дуже важливо, адже люди з інвалідністю теж хочуть подорожувати. Але безбар’єрність у нас йде дуже туго. Часто виходить так, що «одна рука не знає, що робить інша». Наче є якісь програми, але вони не завжди працюють через брак фінансування або байдужість.

«Жінки з інвалідністю стикаються з подвійною дискримінацією»

— Ви зазначали, що жінки з інвалідністю є особливо вразливою групою під час війни. Чому?

— Вони стикаються з подвійною дискримінацією: по-перше, як жінки, по-друге, як особи з інвалідністю. Вони мають обмежену мобільність, їм важко евакуюватися, знайти адаптивні укриття чи спеціальний транспорт. Часто вони залишаються в зоні бойових дій, бо просто не мають можливості виїхати.

— А як щодо гуманітарної допомоги?

— Вона не завжди враховує потреби людей з інвалідністю. Дефіцит ліків, засобів гігієни, медичних послуг — усе це ускладнює виживання. Багато лікарень зруйновано або перевантажено, а ті, що працюють, не пристосовані для людей з інвалідністю навіть у відносно безпечних регіонах.

— Чи є проблема гендерного насильства щодо жінок з інвалідністю?

— На жаль, так. У зонах бойових дій вони особливо вразливі до сексуального та іншого насильства. Але проблема є й у сім’ях, де через війну зростає економічне і психологічне навантаження. Жінки можуть не отримати допомогу через фізичні або комунікаційні бар’єри.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Безбар’єрність як шлях до інклюзивного суспільства: виклики та досягнення Черкащини

«Мене більше сприймають, бо я сама  на кріслі колісному»

— Як представниця Урядового уповноваженого зі справ людей з інвалідністю в Черкаській області працюєте з якого часу?

— З січня 2023 року. Задача — усіма можливими способами допомогти людям. Зізнається, бувають дні, коли телефонують 247, проте відмовити їм не можна. Тут варто сказати, що нині кількість осіб з інвалідністю зростає. Адже йде війна. На жаль… Тож ми маємо бути готові і до приходу людей, які набули цю інвалідність через війну. І така людина не має сидіти вдома. Вона теж повинна виходити, гуляти, робити свої справи. Не можна сидіти в чотирьох стінах. Мені дзвонять і звертаються і це людям буває легше, бо я сама на кріслі колісному. А подзвони комусь іншому, там скажуть, ой, у нас немає колясочників, тож не створюйте проблему… І таке буває.

— Що зараз потрібно зробити, щоб ситуація покращилася?

— Потрібно не просто говорити про інклюзію, а реально створювати умови. Якщо будується укриття — воно має бути доступним. Якщо евакуюють людей — має бути спеціальний транспорт. Якщо надають гуманітарну допомогу — вона має враховувати потреби всіх. Окремо питання працевлаштування осіб з інвалідністю. Так, законодавча база працює в цьому напрямку, та все ж є і проблеми. Головним вважаю ще, що треба не робити нічого без нас. Тобто з будь-яких питань від облаштування робочого місця, до облаштування навколишнього простору, треба радитися з людьми, для кого це робиться. Я маю сказати, що Черкащина в цьому плані все ж не пасе задніх. Але роботи ще багато.

Фото: invak.info

— Що вас мотивує не здаватися?

— Я спілкуюся з людьми, які, попри всі труднощі, не опускають рук. І розумію: якщо не ми, то хто?

Назарій Вівчарик

Джерело